Значна частина природних територій Полісся перебуває під різними формами охорони. Деякі території охороняються на національному рівні, тоді як інші мають міжнародне значення (Рамсарські угіддя, об’єкти Смарагдової мережі тощо). Проте ми ще далекі від того, щоб стверджувати, що природна спадщина Полісся повністю вивчена та нанесена на карту, або що всі території, які мають природоохоронне значення, належним чином охороняються.

Протягом кількох років експерти нашого проєкту досліджували деякі з найцінніших природних територій Полісся. Вони зібрали інформацію про природні комплекси та місця проживання рідкісних видів, довели їхню природоохоронну цінність та домоглися надання таким територіям і об’єктам статусу природоохоронних зон відповідно до національних нормативних актів та правових процедур. У результаті цієї копіткої роботи понад 105 000 гектарів нових територій у Білорусі та Україні отримали статус природоохоронних зон.

У Білорусі існує практика взяття під охорону окремих місць проживання та зростання видів, занесених до Червоної книги. Заходи щодо збереження таких територій є обов’язковими і покладаються на землекористувачів. Під час польових робіт з моніторингу біорізноманіття, проведених до 2022 року, наші фахівці виявили сотні місць проживання рідкісних видів флори та фауни, які згодом були взяті під охорону.
Окрім місць проживання рідкісних видів, Полісся є домом для великого розмаїття рідкісних і типових біотопів, які також потребують охорони. У Білорусі такі території можна взяти під охорону незалежно від того, чи розташовані вони в межах існуючої природоохоронної території, чи за її межами. Важливо зазначити, що в більшості випадків конкретні заходи щодо охорони окремого біотопу є суворішими, ніж загальні норми, що застосовуються до природоохоронної території в цілому. Отже, це робить охорону на рівні біотопу особливо ефективною формою збереження природних комплексів.

Подальші дослідження ландшафту та моніторинг біорізноманіття мають вирішальне значення для зміцнення природоохоронної діяльності в Поліссі. Наявність рідкісних і типових біотопів, а також багате видове різноманіття, включаючи рідкісні види, створює міцну наукову основу для створення нових природоохоронних територій та розширення існуючих.
Наша інтерактивна карта дозволяє ознайомитися з внеском нашого проєкту у розширення мережі природоохоронних територій у Поліссі. Ми пропонуємо розглядати її не ізольовано, а в контексті ширшої системи територій, що мають національний та міжнародний природоохоронний статус. Карта демонструє, як новостворені природоохоронні території зміцнили екологічну зв’язність, та показує можливості для продовження цієї роботи в майбутньому завдяки обґрунтованим і цілеспрямованим зусиллям.
Ми приділили особливу увагу ключовим територіям, з якими наш проєкт тісно співпрацював. Кожна з цих територій має власну сторінку, на якій наведено детальний опис її природних цінностей та заходів проєкту, що там реалізувалися.
Ми сподіваємося, що інтерактивна карта буде цікавою та корисною не лише для науковців та природоохоронців, а й для всіх, кому небайдуже величезне природне надбання Полісся.

Минуло сорок років з того часу, як аварія на Чорнобильській атомній електростанції кардинально змінила долю Полісся. Великі території зазнали радіоактивного забруднення. Територія навколо пошкодженої атомної електростанції стала непридатною для проживання. Населення було евакуйовано з зони відчуження площею 2 600 квадратних кілометрів, що охоплює частини Білорусі та України. Сьогодні це одне з найбільш радіоактивно забруднених місць на планеті.
Протягом усіх цих років Чорнобильська катастрофа та її наслідки були предметом пильної уваги вчених, які досліджували їх з різних точок зору: екологічної, медичної, соціальної, економічної та культурної. Дика природа зони відчуження продовжує викликати постійний інтерес. У той час як у всьому світі діяльність людини становить дедалі більшу загрозу для біорізноманіття та продовжує порушувати й руйнувати природні екосистеми, у Чорнобилі дика природа відвойовує територію, процвітає та відновлюється за власними законами, практично без втручання людини.

Дослідження показали, що радіаційне забруднення мало істотний вплив на виживання та розмноження фауни в Чорнобильській зоні відчуження (ЧЗВ). Водночас майже повне припинення господарської діяльності призвело до повторного заселення величезних територій видами диких тварин, чисельність яких раніше скорочувалася, або навіть тими, що колись вважалися локально вимерлими.

Автори дослідження передбачили, що українська частина ЧЗВ, як найбільша природоохоронна територія зі суворими обмеженнями доступу людей, матиме вищу різноманітність та щільність видів ссавців, ніж менші природоохоронні території та території, що не є природоохоронними, і водночас різноманітність ссавців, ймовірність їх виявлення та заселення зменшуватимуться із зростанням людської діяльності, розбудовою лінійної інфраструктури (доріг) та іншими змінами ландшафту.

Проаналізувавши тисячі знімків, отриманих за допомогою фотопасток, вчені виявили 13 видів ссавців, зафіксованих ними в районі дослідження: благородний олень (Cervus elaphus), козуля (Capreolus capreolus), лось (Alces alces), кінь Пржевальського (Equus ferus przewalskii), дикий кабан (Sus scrofa), європейський заєць (Lepus europaeus), червона лисиця (Vulpes vulpes), єнотоподібний собака (Nyctereutes procyonoides), європейський борсук (Meles meles), куниця (Martes martes), сірий вовк (Canis lupus), євразійська рись (Lynx lynx) та бурий ведмідь (Ursus arctos). Цікаво, що з загальної кількості 31 200 випадків спостереження 19 832 припадають на ЧЗВ. Усі 13 видів було зареєстровано в ЧЗВ, тоді як у Черемському заповіднику — лише один.
Застосувавши статистичні методи, дослідники дійшли висновку, що найвищі показники чисельності, різноманітності та частоти виявлення тварин спостерігаються в ЧЗВ та прилеглому до неї Древлянському заповіднику. Таким чином, підтвердилася гіпотеза вчених про те, що найбільша природоохоронна територія з найнижчим рівнем антропогенного впливу є найсприятливішою для дикої природи. Це особливо актуально для великих ссавців, таких як євразійська рись, які потребують великих територій і є особливо чутливими до антропогенного впливу.

Ще до окупації Світлана Кудренко та Марко Гойріх використовували фотопастки в Чорнобильській зоні відчуження у 2020 та 2021 роках для вивчення впливу людської діяльності на ландшафти, біорізноманіття та ймовірність перебування тварин. Дослідники встановили фотопастки у 174 локаціях української частини Чорнобильської зони відчуження, а також у шести інших природоохоронних територіях та на ділянках без охоронного статусу вздовж українсько-білоруського кордону.

Чорнобильська зона відчуження займає площу 2600 км². Після ядерної катастрофи 1986 року та радіоактивного забруднення більша частина цієї території отримала статус біосферного заповідника.

Російські війська окупували Чорнобильську зону відчуження на 36 днів — з 24 лютого до 1 квітня 2022 року. Починаючи з 2021 року, науковці проводили тут моніторинг популяції рисі за допомогою фотопасток. Після деокупації дослідники побачили у зібраних даних можливість відповісти на нове запитання: як дикі тварини реагують на війну?

«Паралельно з нашим основним дослідницьким проєктом ми змогли вивчити явище, яке раніше досліджували лише на військових полігонах», — зазначає Гойріх. Після відступу російських військ дослідникам вдалося отримати дані з 31 фотопастки. Це стало можливим завдяки допомозі українських військових, які розмінували територію та забезпечили безпечний доступ до неї.

Фотопастки, обладнані пасивними інфрачервоними сенсорами, безперервно фіксували зображення з 19 січня по 6 травня 2022 року — безпосередньо до, під час і після окупації. Для аналізу науковці порівняли ці дані з матеріалами, отриманими з тих же 31 фотопастки та ще 25 додаткових камер у період з 19 січня по 21 березня 2021 року. Також команда оцінила щоденну інтенсивність бойових дій у 2022 році та порівняла її зі щоденними моделями активності тварин.

«Для цього ми створили індекс інтенсивності конфлікту на основі інтерв’ю, зокрема з працівниками атомної електростанції. Ми оцінювали такі події, як пересування військових колон, стрілянина, авіаудари та артилерійські обстріли за шкалою від 0 до 10. Також враховували інші фактори — опади, близькість до доріг або місць постійної присутності людей, а також теплові аномалії, пов’язані з обстрілами чи лісовими пожежами», — пояснює Кудренко.

За допомогою отриманих даних дослідники проаналізували поведінку одинадцяти видів тварин.

«Спочатку ми припускали, що у відповідь на занепокоєння, спричинене бойовими діями, тварини стануть більш нічними, обережними та уникатимуть місць постійної присутності людей. Таку поведінку вже описували раніше, тому ми очікували її посилення під час війни».

Не всі досліджувані види уникали територій поблизу людської інфраструктури. езалежно від інтенсивності бойових дій дикі кабани та єнотоподібні собаки частіше траплялися на значній відстані від постійних людських поселень. Водночас лисиць і рисей частіше фіксували саме поблизу таких місць.

«Наше дослідження вкотре підкреслює критичну важливість систематичного моніторингу дикої природи як на природоохоронних територіях, так і за їх межами», — підсумовують автори.

Водночас проводились інженерні планування та оцінка впливу на довкілля для підготовки відновлювальних робіт на пріоритетних ділянках загальною площею понад 13 000 гектарів. Інженерні плани з відновлення торфовищ і заплав у Чорнобильському біосферному та Рівненському природному заповідниках на даний момент перебувають на етапі проходження державних експертиз. Згідно з поточним прогресом, початок будівельних робіт запланований на третій квартал 2026 року.

Зусилля наших експертів щодо лобіювання природоохоронних питань у Білорусі продовжують приносити результати. Так, у 2021 році в межах проєкту було розроблено план управління Національним парком «Прип’ятський» — одним із найбільших об’єктів природно-заповідного фонду Білоруського Полісся. Серед іншого, план передбачав розширення території парку та збільшення зони суворої охорони. У результаті площа національного парку збільшилася на 539,59 гектара і сягнула 89 092,59 гектара. Площа заповідної зони зросла на 2 522,3 гектара й нині становить 37 % загальної території парку.
До 2022 року було підготовано наукове обґрунтування розширення заказника «Туровський луг» зі 145 до 253 гектарів. Пропозиція успішно пройшла державні процедури у 2025 році та громадські слухання, а остаточне затвердження очікується у 2026 році. Попри відносно невелику площу, ця територія має виняткове значення для водно-болотних птахів, особливо під час весняної міграції, коли тут одночасно збирається понад 200 000 особин. Великі зграї мігруючих птахів затримуються тут на кілька днів або навіть тиждень. «Туровський луг» розташований поблизу міста й зазнає антропогенного впливу, тому розширення природоохоронної території та забезпечення належного режиму захисту є критично важливими.

Зокрема, спеціальний режим захисту місць існування передбачає заборону вирубки, видалення або пошкодження дерев із материнськими колоніями, а також заборону використання хімічних засобів захисту рослин і будь-якої господарської діяльності в період зимівлі — з 15 листопада до 15 березня.
У 2025 році в Білорусі також тривало надання охоронного статусу оселищам рідкісних видів флори й фауни на основі пропозицій, підготованих ще до 2022 року. Загалом під правову охорону було взято 278 ділянок площею 11 003,7 гектара, що охоплюють понад 40 видів рослин і тварин. Крім того, типові та рідкісні біотопи отримали правовий захист на площі 558,7 гектара. Очікується, що протягом наступних двох місяців набудуть чинності ще 211 охоронних паспортів загальною площею понад 4 500 гектарів.

Крім того, вони пройшли навчання з використання системи SMART (Spatial Monitoring and Reporting Tools). Цей інструмент має низку переваг для моніторингу біорізноманіття та впорядкування даних. Раніше рейнджери долали значні відстані Поліссям, фіксуючи спостереження у блокнотах. Тепер, використовуючи смартфон і застосунок SMART, вони можуть фотографувати та документувати рідкісні рослини й тварин, випадки незаконної діяльності або незвичні природні явища. Система автоматично зберігає координати й вносить інформацію до центральної бази даних, доступної іншим фахівцям. Майже всі ключові території проєкту отримали нові фотопастки та сучасні захищені смартфони з установленим застосунком SMART, що значно підвищило ефективність досліджень біорізноманіття Полісся. Команда проєкту й надалі тісно співпрацює з працівниками заповідних установ природно-заповідного фонду у питаннях збору, опрацювання та аналізу даних.

Важливим елементом також стало взяття на себе витрат у надзвичайних ситуаціях, що забезпечило оперативну та ефективну допомогу в критичних випадках. Серед іншого, це надання пожежного обладнання, допомога з перевезенням (доставкою) семи пожежних автомобілів, проведення термінових ремонтів у природоохоронних установах, а також закупівля й встановлення твердопаливного котла для безпечного опалення адміністративної будівлі природного заповідника “Древлянський”.
Загалом ці заходи суттєво зміцнили потенціал природоохоронних територій в Україні, зробивши вагомий внесок у збереження біорізноманіття регіону та підвищення їхньої стійкості до майбутніх викликів.

Питання цінності та значення природних комплексів Полісся завжди залишається актуальним. В останні роки роль водно-болотних угідь регіону набула нового змісту в контексті повномасштабної війни. Болота нині розглядаються не лише як осередки біорізноманіття та джерело екосистемних послуг, а й як чинник національної безпеки, що створює додатковий природний бар’єр проти військового вторгнення. Повнометражний документальний фільм «Природний кордон», створений Суспільне ТВ — одним із найбільших телеканалів України, — представляє різні погляди на феномен поліських боліт. У стрічці висвітлено відновлювальні роботи, які реалізує Франкфуртське зоологічне товариство, а також життя людей Українського Полісся.
Ще одним кроком у підвищенні обізнаності про природні цінності Полісся стало створення офіційних вебсайтів для трьох природоохоронних територій, залучених до проєкту. Багато сайтів заповідних установ в Україні є застарілими або неактивними через несплачені хостинг-послуги. Ми залучили фахівців для розробки дизайну й структури сайтів відповідно до актуального брендбуку природоохоронних територій України та наперед оплатили хостинг на кілька років. У майбутньому працівники заповідних установ самостійно підтримуватимуть і оновлюватимуть свої вебресурси. Це дозволить поширювати актуальну й достовірну інформацію безпосередньо від фахівців на місцях, підвищить видимість природоохоронних територій Полісся в регіональному та національному інформаційному просторі й сприятиме уніфікації стандартів представлення заповідних установ в Україні.
Поширення знань про природні цінності та охорону природи через освітні курси також було важливою складовою роботи проєкту у 2025 році. Протягом року наші експерти підготували й провели п’ять онлайн-курсів, присвячених створенню та впровадженню екологічних стежок, методам трекінгу й моніторингу ссавців, підтримці збереження біорізноманіття поблизу заповідних територій і в сільській місцевості, біології, поведінці та екології комах, а також порятунку й поводженню з дикими тваринами. Усього в курсах взяли участь 260 осіб — працівники заповідних установ, регіональних екологічних органів, освітяни та інші зацікавлені сторони. Відгуки учасників були надзвичайно позитивними.

2025 рік став продовженням системної роботи, що триває вже кілька років. Багато досягнень цього року зробили важливий внесок у довгострокове бачення сталих, послідовних і науково обґрунтованих природоохоронних зусиль на Поліссі.

Край густих лісів, звивистих річок, непрохідних боліт і загадкових туманів — саме такі асоціації викликає Полісся. Пронизаний численними великими й малими річками та значною мірою заболочений, цей низинний лісовий регіон здавався малопридатним для життя людини. Втім, археологічні знахідки свідчать, що перші поселення з’явилися тут понад 25 тисяч років тому, ще в добу палеоліту. Після відступу льодовика люди почали активно освоювати Полісся та селитися на його території. Відносна ізольованість регіону сприяла формуванню самобутньої локальної культури, значною мірою зумовленої навколишнім ландшафтом.

Упродовж століть специфічні природні умови визначали повсякденне життя людей і способи їхньої адаптації до довкілля. З розвитком поселень у Поліссі дедалі більшого значення набували шляхи сполучення та транспорт. Суходільні дороги, що з’єднували поселення, сільськогосподарські угіддя та річкові пристані, зазвичай були в поганому стані. Без твердого покриття, ними можна було користуватися переважно влітку, коли болотистий ґрунт висихав, або взимку — коли він промерзав. Складне рельєфне середовище — піщані ґрунти, великі заболочені масиви та тривалі повені — ще більше ускладнювали пересування. Навіть поштові й військово-торговельні шляхи, які зазвичай утримувалися в кращому стані, залишалися небезпечними. У деяких місцях дороги часто опинялися під водою, рух припинявся, і місцеве сполучення здійснювалося човнами або плотами.

За таких умов виникла гостра потреба в підвищених дерев’яних настилах і мостах. Вони простягалися на сотні метрів через заболочені ділянки та заплави річок. Ними пересувалися люди, а іноді й коні або воли. Водночас Полісся більшу частину року не могло обійтися без водного транспорту. Навіть сьогодні багато жителів Полісся — як у селах, так і в містах — мають і активно використовують веслові човни та моторні човни.

З огляду на географічні умови не дивно, що мешканці Полісся стали вправними майстрами з виготовлення човнів. Їх робили з найдоступнішого матеріалу — дерева. Давня технологія видовбування так званого прип’ятського човна з цільного стовбура дерева збереглася донині. У ХІХ столітті найпоширенішими були човни з дуба, верби, сосни, осики та вільхи. Їх широко використовували для перевезення вантажів і людей, а також для рибальства й полювання. Такі човни сягали до 10 метрів у довжину та 1,5 метра завширшки — лише уявіть розміри місцевих дерев. Керували ними за допомогою спеціального «поліського» весла з однією лопаттю. Сьогодні ці видовбані човни поступилися місцем сучаснішим суднам, однак кілька майстрів і далі зберігають це ремесло як унікальну локальну традицію. Вони працюють вручну, використовуючи давні технології та чітко визначений набір інструментів — так само, як і їхні прадіди.

Полісся пронизане річками, немов кровоносними судинами. Тож не дивно, що аж до початку ХХ століття рибальство було допоміжним, а іноді й основним заняттям місцевого селянства. Це пояснювалося не лише багатством рибних водойм, а й доступністю рибальства для людей будь-якого віку та статі. Рибу ловили у вільний час, протягом усього року й різними способами. Її готували по-різному, споживали одразу або заготовляли про запас.

Зі зростанням міського населення та розвитком залізниць промислове рибальство набуло поширення. Рибу продавали на місцевих ринках і вивозили за межі Полісся. У 1930-х роках понад 50 % озерної та річкової риби, що надходила до Варшави, походила із Західного Полісся. Рибальські техніки змінювалися залежно від пори року, особливостей водойм, видів риби та місцевих традицій. Через велику кількість водойм, зарослих водяною рослинністю, широко використовували стаціонарні та пересувні пастки. Найпоширенішою була конусоподібна кошикоподібна пастка з внутрішнім отвором, сплетена з лози.

Рибальство було одним із найважливіших занять на Поліссі, а подекуди — питанням виживання. Згідно з давніми віруваннями, міфічна риба тримала весь край на своїй спині. Вважалося, що цей священний гігант на ім’я Малімон мешкає в підземному океані та є покровителем боліт і річок, а також захисником риби й рибалок. Час від часу Малімон підіймався, щоб оглянути свої володіння, і тоді річки виходили з берегів. Коли ж він знову занурювався в підземний океан, наставала посуха.  

Дерево використовували для виготовлення побутових речей і як основний будівельний матеріал. Історичні джерела свідчать, що нові дерев’яні будинки можна було придбати на сезонних ярмарках у вигляді своєрідних «конструкторів» — наборів дерев’яних деталей, які після транспортування збирали на місці.

Поліські теслі зводили не лише житлові та господарські споруди, мости й дамби, а й виконували складніші роботи — будували садиби заможних людей, ратуші, вітряки та водяні млини, зокрема й пересувні.

Окремим явищем було будівництво дерев’яних культових споруд, насамперед церков, які й досі вважаються характерною ознакою традиційної культури Полісся. Місцеві майстри проєктували й будували їх, використовуючи звичні технології, водночас запозичуючи естетичні риси кам’яної архітектури різних епох. Так, у деяких дерев’яних церквах Полісся простежуються риси бароко. Найдавніші збережені дерев’яні храми регіону мають понад 400 років і визнані пам’ятками культурної спадщини, що перебувають під охороною закону.

Поліський ландшафт із його безкрайніми лісами та луками, багатими на медоносні рослини, був ідеальним для бджільництва. Це заняття відігравало важливу роль у місцевій економіці з давніх часів. Мед використовували не лише як харчовий продукт, а й у обрядах — для виготовлення якісних алкогольних напоїв і ритуальних страв на весілля, похорони та календарні свята. Мед супроводжував людину протягом усього життя — від народження до смерті. Упродовж століть мед і віск були предметом торгівлі на внутрішніх і зовнішніх ринках і навіть виконували функцію валюти, про що свідчать документи з ХІІІ століття.

Багатовікова практика сприяла вдосконаленню технологій виготовлення вуликів, методів приваблення роїв і догляду за бджолами. Сформувалися спеціалізовані інструменти, а також бджільницькі обряди, традиції й неписані правила. Ремесло зазвичай передавалося з покоління в покоління: з дитинства люди вчилися «читати» поведінку бджіл і набували практичних навичок. Інструменти та спорядження бджолярів збереглися майже без змін до наших днів і використовувалися по всьому регіону.

Найбільш традиційна форма цього ремесла збереглася в заплаві річки Уборть. Сьогодні тут живуть десятки бджолярів, які успадкували це заняття від старших поколінь і регулярно практикують його. Вони користуються спеціальними інструментами з власними назвами, дотримуються особливих традицій, ритуалів і етичних норм взаємодії з бджолами та дикою природою загалом. Також тут зберігаються традиції використання продуктів бджільництва в народній медицині та кулінарії.

Багата традиційна культура Полісся формувалася й розвивалася протягом століть під безпосереднім впливом природного середовища. Чорнобильська катастрофа показала, наскільки тісним є цей зв’язок. Після аварії на атомній електростанції тисячі мешканців регіону були змушені покинути свої домівки, а багато традиційних культурних практик зникли, адже їх неможливо було продовжувати в іншому середовищі та спільноті. Зберігаючи вікові ліси, загадкові болота та долини звивистих річок Полісся, ми водночас зберігаємо безцінну частину культурного різноманіття людства — яскраву й живу, мов квітучий поліський луг.  

Рідкісні оселища — це унікальні природні комплекси, притаманні певній країні або регіону. Хоча вони займають невеликі площі, їхнє значення величезне, адже сааме вони забезпечують збереження рідкісних видів і природних ландшафтів. У Поліссі до таких оселищ належать заплавні дубові ліси, соснові бори з лишайниками, ялинники, що ростуть за межами південної межі природного ареалу, та багато інших.

Натомість типові оселища поширені на значних територіях і відображають характерні риси природних зон, де мешкає чи зростає переважна кількість видів фауни та флори. Проте вони теж потребують охорони, адже площа таких оселищ поступово скорочується, а екосистеми деградують через людську діяльність і зміну землекористування. У Поліссі до типових оселищ належатьторфовища, заплавні та заболочені луки, хвойні та листяні ліси та верхові болота. Добре збережені рідкісні та типові оселища є ключовими для підтримання біорізноманіття регіону.

Створення природоохоронних територій і розширення вже існуючих — це один із ключових механізмів запобігання втраті біорізноманіття у світі. Наявність рідкісних і типових оселищ часто є підставою для надання ділянці національного або міжнародного природоохоронного статусу. На міжнародному рівні важливість охорони оселищ закріплена у Бернській конвенції. Критеріями для визначення територій особливої природоохоронної цінності є наявність важливих або репрезентативних оселищ, що перебувають під загрозою, або виняткових прикладів певних типів оселищ. Резолюція №4 Постійного комітету Бернської конвенції наводить перелік типів оселищ, які потребують спеціальних заходів охорони.

Виявлення та охорона цінних оселищ впливає на всі аспекти природоохоронної роботи. Їх ідентифікація стане потужним аргументом для подальшого розширення мережі охоронюваних територій. Захист рідкісних і типових оселищ допомагає враховувати екологічні чинники підчас планування господарської діяльності та гарантує правильнее проведення оцінки впливу на довкілля. Водночас не варто забувати і про культурну та освітню цінність цих природних комплексів, а також про їх нєзначення для місцевих громад.

Як і для чого моніторити відходи

Моніторинг сміття, поєднаний із прибиранням, окрім збору даних, допомагає розвивати екологічно свідому спільноту: учасники не просто механічно збирають сміття, а й беруть участь у дослідницькому проєкті. 

Регулярний моніторинг, що супроводжує прибирання, допомагає зібрати важливу інформацію про кількість і види відходів у зелених зонах і на особливо цінних природних територіях, простежити динаміку забруднення, виявити найпоширеніші види сміття, проаналізувати джерела його надходження. Ці дані допоможуть оцінити ризики, які несуть окремі види відходів для місцевих екосистем, і визначити стратегії з мінімізації забруднення природних територій. Зібрана інформація буде корисною при розробці рекомендацій для місцевих адміністрацій і землекористувачів щодо подальшої роботи з відходами.  

1) Визначити місця основного скупчення сміття.

Безпосередньо для моніторингу ви можете вибрати певну площу – наприклад, 100 на 100 метрів – де ви будете проводити детальний аналіз зібраного сміття. Решту території можна оглянути (і прибрати), щоб визначити, де найбільше накопичується сміття. Найімовірніше, це будуть туристичні стоянки або човнові станції, територія біля автобусної зупинки або паркування машин, місця для пікніка.  Ця інформація допоможе спланувати наступні прибирання, а також раціонально вибрати місця розміщення контейнерів для збору сміття.

2) Визначити, які саме предмети (пакування, засоби гігієни, технічне сміття тощо) становлять основну масу забруднення.

Детально вивчивши те, що вдалося зібрати, можна зробити висновок, які саме предмети та упаковка частіше стають сміттям на аналізованій території. Це допоможе визначити ефективнішу стратегію з мінімізації та роздільного збору для цієї ділянки.

3) Визначити обсяги забруднення: скільки сміття зібрано з квадратного метра території (погонного метра, якщо йдеться про сміття вздовж дороги).

Щоб розрахувати щільність забруднення, потрібно розділити обсяг зібраного сміття на прибрану площу. Ці дані дадуть змогу порівняти забрудненість різних територій, а також допоможуть вести предметну розмову та наочно описувати масштаб проблеми під час розмови з місцевою адміністрацією чи іншими зацікавленими та відповідальними особами.

4) Визначити основні джерела (причини) забруднення.

Можливо, ця інформація найкорисніша, а її видобуток нагадує роботу детективів: за набором доказів вам потрібно визначити того, хто міг залишити гори сміття в лісі. Для цього розслідування буде корисно вивчити ширшу картину: чим займаються місцеві жителі, які туристичні об’єкти або виробничі підприємства розташовані поруч. Отримавши повнішу інформацію про тих, хто міг стати причиною забруднення, ми зможемо зрозуміти, чому вони вирішили залишити сміття в лісі. Часто це відбувається через незручне розташування майданчиків для збору сміття або їх відсутність поблизу досліджуваної території. Дані моніторингу допомагають розробити найефективнішу схему збору та вивезення відходів з ООПТ.

Щоб сміття не накопичувалося, важливо регулярно працювати з різними цільовими групами, передусім — інформувати відвідувачів особливо цінних природних територій і мешканців сусідніх громад про необхідність підтримувати чистоту. Один з інструментів такої роботи — створення та встановлення інформаційних стендів. Ось деякі рекомендації щодо їх розробки: 

Стенди та плакати на тему поводження з відходами слід розміщувати на майданчиках збору сміття та поблизу них, а також у місцях скупчення людей.  

Один із найважливіших посилів, які потрібно донести до цільової аудиторії, такий: «Приніс — забери із собою». Нагадування про цей принцип відвідування природних територій розміщують у зоні пропускних пунктів, поблизу туристичних стоянок і пікніків (тобто в точках потенційного скупчення відходів).  

Важливо інформувати цільову аудиторію не лише про шкоду забруднення довкілля, а й про те, як кожен може зменшити цю шкоду.  Щоб стенди були ефективними, їх слід робити лаконічними. Головне повідомлення має легко сприйматися. На кожному потрібно розміщувати одне ключове зображення, що привертає увагу.  При розробці матеріалів варто враховувати рівень екологічної культури цільової аудиторії, місцеві традиції, особливості життєвого ладу в даній місцевості. Це робить просвітницькі матеріали емоційно близькими та підвищує рівень довіри до них. 

Формування екологічної культури почалося порівняно недавно. Дуже важливо створювати у відвідувачів природоохоронних територій і місцевих мешканців відповідальне ставлення до довкілля, яке вони потім перенесуть у міське середовище, місця відпочинку, на роботу, у свій побут. Що відповідальніше й уважніше ми сплануємо й реалізуємо роботу з поводження з відходами та їхньої мінімізації, то надійніше ми захистимо безцінну природну спадщину від згубного впливу людської діяльності. 

Головним наслідком аварії на Чорнобильській АЕС є високе радіаційне забруднення великої території. Надзвичайно важливо вжити заходів для запобігання поширенню радіоактивних речовин, що накопичилися в навколишньому середовищі. З моменту розпаду Радянського Союзу Білорусь та Україна вживали таких заходів самостійно та по-різному.  

У 1992-1993 роках багато меліоративних дренажних каналів у білоруській частині зони відчуження були перекриті. Цей захід планувалося вжити для зменшення поширення радіоактивних відкладів до річки Прип’ять з поверхні водозбору, але він мав низьку ефективність, оскільки значна частина розчинного стронцію вже була винесена до річки Прип’ять у роки після аварії. З часом ці заходи також призвели до затримки води в каналах, що сприяло повторному зволоженню певних територій та частковому відновленню водно-болотних екосистем. 

Експерти зазначають, що загальна довжина дренажних каналів в українській частині Чорнобильської зони в чотири рази перевищує довжину малих річок цієї території. За період після аварії інфраструктура колишніх меліоративних систем поступово деградувала, канали заростають кущами та травою. Таким чином, частково відбувається природне відновлення водно-болотних угідь. Однак масштаби таких позитивних процесів незначні, і меліоративні системи продовжують чинити дренуючий вплив на навколишню територію. 

Ще одним фактором, що загострює проблему пожеж у Чорнобильській зоні, є зміна клімату. Періоди спекотної, сухої погоди останніми роками стали частішими та тривалішими. Замість тривалих опадів, випадає більше короткочасних дощів, волога від яких швидко випаровується, залишаючи мало часу річкам та водоносним горизонтам для поповнення. Зими з малою кількістю снігу або взагалі без нього стають все більш поширеними на Поліссі. Це означає, що ґрунт залишається ненасиченим вологою до весни. Якщо говорити про торфові ґрунти, типові для регіону, то ризик великих пожеж тут дуже високий: сухий торф легко горить, його важко загасити та дуже довго зберігаються тліючі гнізда, які можуть активуватися за сприятливих умов. 

В останні роки надходили тривожні повідомлення про пожежі на забруднених територіях. Показовим прикладом є подія весни 2020 року. На початку квітня в районі, що прилягає до Чорнобильської зони відчуження, спалахнула пожежа, яка почала поширюватися по заповідній території. Пізніше розслідування показало, що, найімовірніше, її спричинили необережні дії місцевого жителя. У сухих та вітряних умовах вогонь швидко поширювався. У сухих торфовищах утворювалися тліючі осередки, які знову спалахували після посилення вітру. Вогонь наблизився до атомної електростанції та сховищ ядерних відходів. Полум’я також досягло так званого «Рудого Лісу» – лісової місцевості навколо АЕС, яка зазнала найвищих доз опромінення під час аварії 1986 року та досі є однією з найбільш забруднених частин Чорнобильської зони. Загальна площа, уражена пожежами, сягнула понад 67 000 гектарів. Для гасіння полум’я було залучено сотні пожежників та широкий спектр техніки, включаючи авіацію, але знадобилося більше місяця, щоб взяти пожежі під контроль. Ситуація погіршилася після російського вторгнення. До природних умов та діяльності людини додалися забруднення нерозірваними боєприпасами і мінами та брак пожежного обладнання. Це погіршує можливості пожежогасіння та уповільнює локалізацію вогню. В наступні роки можна очікувати великих лісових пожеж через наслідки бойових дій. 

У випадку пожеж у Чорнобильській зоні існує багато побоювань щодо можливого поширення радіоактивних речовин повітряними потоками разом з продуктами горіння. Фахівці стверджують, що саме горіння ґрунтового покриву не призводить до небезпечного збільшення радіаційного фону. Однак воно збільшує концентрацію радіонуклідів у повітрі та призводить до їх міграції з димом. 

Вчені Норвезького інституту досліджень повітря вивчали вплив лісових пожеж на атмосферу в Чорнобильській зоні в Україні та Білорусі. Вони зазначають, що збільшення кількості мертвих дерев та лісової підстилки підвищує запаси палива для лісових пожеж, які становлять високий ризик перерозподілу радіоактивності. Згідно з їхнім моделюванням, інтенсивні пожежі у 2002, 2008 та 2010 роках призвели до переміщення цезію-137 на південь; сукупна кількість цезію-137, що переосадився над Європою, може становити 8% від кількості, що осіла після Чорнобильської катастрофи 1986 року. У Чорнобильській зоні відчуження досі присутня велика кількість небезпечних, довгоживучих та стійких до вигорання радіонуклідів. Вчені прогнозують високий ризик перерозподілу радіонуклідів у майбутньому через розширення площі, що піддається вигоранню, пов’язане зі зміною клімату. 

Польове дослідження, проведене спільно українськими та японськими вченими, показало, що швидкість вилуговування та вивітрювання радіонуклідів після пожеж збільшується в 30 разів порівняно зі швидкістю до пожежі. 

Одним із поточних пріоритетів нашої співпраці з Чорнобильським радіаційно-екологічним біосферним заповідником (Україна) є повторне зволоження раніше осушених територій. Масштабне відновлення водно-болотних екосистем у цій зоні наразі неможливе. Однак наша роль полягає у співпраці з фахівцями заповідника від вибору ділянки до практичного впровадження, щоб вони отримали досвід і знання, необхідні для продовження цієї життєво важливої ​​роботи в майбутньому. 

Слово «Полісся» походить від старословʼянського іменника «ліс». Не дивно: навіть зараз, після століть природних та антропогенних трансформацій, господарського освоєння та урбанізації, ліси займають значну площу в регіоні.

Серед розмаїття екосистем Полісся виділяються старовікові ліси. Існує багато визначень цього поняття, але їхня суть та сама: праліс — це ліс природного походження, сформований аборигенними видами, зі складною віковою та просторовою структурою, здатний до самопідтримки та саморегуляції. Щоб ліс вважався старовіковим, у ньому не повинно бути слідів людської діяльності щонайменше протягом кількох десятиліть; у лісі мають бути старі дерева та мертва деревина на різних стадіях розпаду. Звичайно, ці ліси надзвичайно багаті на біорізноманіття, там зосереджені найрідкісніші та найуразливіші види. Старовікові ліси виконують низку важливих екосистемних функцій: формують погоду і клімат, очищають і накопичують воду, зберігають і поглинають вуглець.

Найважливішою характеристикою старовікових лісів є їхня непорушена природа. Господарська діяльність спричиняє значне і часто незворотне порушення, а іноді — навіть повне знищення таких лісів. Будь-яка форма лісозаготівлі, навіть видалення сухостою чи окремих дерев, призводить до знищення їх як старовікових лісів. Знищені праліси ніколи не відновляться, навіть через багато років. Єдиним можливим механізмом збереження таких лісів є повна заборона господарської діяльності.

Загальна площа пралісів Полісся, ймовірно, становить кілька десятків тисяч гектарів. Перемежовуючися з розрідженими лісами на болотах та відкритими болотами, які також є неушкодженими екосистемами, праліси утворюють складну просторову мозаїку. Було кілька спроб знайти останні праліси Полісся, і це непросте завдання. Зазвичай вони відносно невеликі та фрагментовані, і фахівцям доводилося досліджувати величезні площі лісів, що постраждали від діяльності людини, щоб знайти цінні ділянки, що підлягають правовому захисту. Українське екологічне законодавство передбачає створення так званих «пам’яток природи пралісів» з повною забороною господарської діяльності.

У 2019–2021 роках у межах нашого проєкту було організовано експедицію з виявлення пралісів в українському Поліссі. Під час роботи в Рівненській області фахівці були здивовані. За документами лісовий масив Макове болото був типовим болотним сосновим лісом з деревами віком до 110 років та заввишки до 15 метрів. Але на місці вони побачили набагато вищі та старіші дерева. Аналіз серцевини показав, що деяким з них було понад 150 років!

Мінімальні сліди людської діяльності та велика кількість мертвої деревини довели, що це природний старовіковий ліс, який займає площу 260 га — дійсно велику для поліського пралісу! Дивно, але до експедиції ця територія ніколи не була досліджена та не мала юридичного статусу.

У грудні 2021 року після завершення юридичних процедур Макове болото отримало офіційний охоронний статус, з повною забороною будь-якої господарської діяльності, включаючи всі види рубок, будівництво будь-яких споруд, у тому числі — елементів лінійної інфраструктури (як-от дороги,  лінії електропередач, газо- та нафтопроводи, водогони, комунікаційні кабелі).

Ми розцінювали цей випадок як природоохоронну перемогу, доки наприкінці 2023 року уряд України не продав дозвіл на видобуток торфу на Маковому болоті на наступні 20 років за майже 700 000 доларів. На жаль, цей випадок не є унікальним в Україні: були й інші приклади продажу дозволів на видобуток торфу та бурштину на заповідних територіях. Деякі з цих угод були скасовані Міндовкілля, але не всі. На щастя, на справу Макового болота звернула увагу Спеціалізована екологічна прокуратура Офісу Генерального прокурора. Вони заявили, що видобуток торфу на території памʼятки природи є серйозним порушенням національного природоохоронного законодавства, оскільки неминуче призведе до знищення цього обʼєкта. Екологічна прокуратура звернулася до суду і відстояла свою позицію, довівши, що використання Макового болота для видобутку корисних копалин є незаконним. Основним аргументом був високий природоохоронний статус цієї території. Суд задовольнив позов. Зараз прокуратура розглядає питання про встановлення охоронних зон навколо памʼятки природи.

Цей випадок є значною подією для поліської дикої природи та вагомим аргументом на користь подальшого виявлення рідкісних та цінних оселищ і надання їм правового захисту. Як бачимо, без цієї роботи унікальні екосистеми можуть бути незворотно порушені або знищені. І ми можемо про це навіть не здогадатися.

Завдяки зусиллям нашого проєкту, понад 100 000 га природних територій на Поліссі отримали правову охорону.     

Водно-болотні угіддя критично важливі для зберігання та очищення прісної води, підтримки біорізноманіття та пом’якшення наслідків зміни клімату. Деякі вчені стверджують, що все живе на Землі залежить від водно-болотних угідь, оскільки їхні екосистемні послуги є принципово важливими. Глобальною проблемою є те, що вони деградують і зникають надзвичайно швидко – близько 85% водно-болотних угідь світу було втрачено за останні 30 років через господарську діяльність людини та зміну клімату.

Величезний пояс європейських низинних боліт, що колись простягався від Франції до Західного Сибіру, був значною мірою осушений. Однак на Поліссі зберігся залишок цього древнього болотного масиву. Мешканців Полісся іноді метафорично називають «людьми болота». І життя на болотах зовсім нелегке: відсутність орних земель і шляхів сполучення, низька врожайність, епідемії та інші несприятливі фактори змушували людей відвойовувати у боліт землю для господарських потреб. Лише в останній період масової меліорації, з 1960-х по 1980-ті роки, на Поліссі було осушено близько 3 мільйонів гектарів водно-болотних угідь. Результати цієї діяльності були неоднозначними: освоєні землі залишалися родючими і високопродуктивними протягом кількох років. Однак з часом вони створювали більше проблем, ніж користі, і часто були занедбані.

Осушення боліт на Поліссі поступово призвело до опустелювання. Окрім виснажених торфовищ, регіон має велику кількість торф’яних ґрунтів, де торф дуже швидко деградує в умовах низького рівня ґрунтових вод. На 223 тисячах гектарів сільськогосподарських угідь ґрунт повністю знищений, майже на такій же площі деградував внаслідок видобутку торфу, і процес руйнування торф’яного шару продовжується. Якщо ці антропогенні зміни не зупинити сьогодні, вони призведуть до дуже низьких врожаїв і стрімкого скорочення біорізноманіття в найближчому майбутньому.

Осушення водно-болотних угідь негативно впливає на екологію прилеглих територій. Водно-болотні угіддя втрачають свою роль стабілізатора гідрологічних умов на всій території водозбору, малі річки та водотоки пересихають, а цілі екосистеми деградують. Нещодавні дослідження показали, що падіння рівня ґрунтових вод на 50-70 см призводить до значної втрати біорізноманіття. Це також збільшує евтрофікацію річок та озер. Щороку близько 1,5 мільйона тонн мінеральних і 700 000 тонн водорозчинних органічних речовин потрапляють з осушених територій Полісся в Чорне море через річки Прип’ять і Дніпро.

Водночас інтенсивна меліорація земель для видобутку торфу та ведення сільського господарства відкриває шлях до появи багатьох територій, які більше не приносять жодної економічної вигоди, при цьому викидаючи від 5 до 15 тонн вуглекислого газу на гектар на рік. За підрахунками екологів, заболочення 200 000 гектарів порушених торфовищ, які не використовуються для сільського господарства або видобутку торфу, дозволить скоротити викиди парникових газів на 1,5 мільйона тонн вуглекислого газу щорічно. Примітно, що обводнення є одним з найдешевших способів скорочення викидів CO2. Таким чином, відновлення водно-болотних угідь та подальший точний облік скорочення викидів парникових газів на Поліссі може стати важливим кроком для країн, які поділяють цей регіон, на шляху до виходу на світовий вуглецевий ринок та продажу вільних квот на викиди парникових газів.

Осушені та деградовані сільськогосподарські землі, площа яких збільшується, є джерелом ще одного негативного явища – лісових пожеж. Спочатку рівень ґрунтових вод був знижений штучно, але ситуація погіршується м’якою безсніжною зимою і тривалими періодами теплої сухої погоди, які почастішали останніми роками. Боротьба з лісовими пожежами щороку коштує багато грошей і ресурсів. Пожежі на торфовищах особливо небезпечні, їх важко виявити та загасити. Великі пожежі є тягарем для економіки, вони загрожують екосистемам і, звичайно, життю та здоров’ю людей.

Природний гідрологічний режим дозволяє водно-болотним угіддям виконувати одну з найважливіших функцій – накопичення та очищення прісної води. Значення водних ресурсів Полісся величезне. Живлячи такі великі річки, як Прип’ять та Дніпро, водно-болотні угіддя Полісся забезпечують питною водою 2/3 населення України. Якщо рівень ґрунтових вод у болотах знизиться, це може стати катастрофою для мільйонів людей. Але місцеві сільські громади на Поліссі вже відчувають наслідки систематичного осушення боліт. Рівень води в колодязях людей падає, і нестача води для щоденних потреб очевидна. Регіональна та місцева влада часто намагається вирішити проблему шляхом будівництва штучних водосховищ, але вартість їх спорудження та експлуатації вимірюється мільйонами доларів. За підрахунками експертів, вартості облаштування невеликого штучного водосховища вистачило б, щоб перезволожити всі порушені водно-болотні угіддя Полісся і забезпечити природним водопостачанням мешканців регіону. Потреба у штучних водосховищах відпала б.

Водно-болотні угіддя забезпечують людей цінними ресурсами, які, за умови сталого використання, можуть сприяти підвищенню добробуту місцевого населення та створенню нових джерел доходу і робочих місць. Як зазначалося вище, практика осушення водно-болотних угідь для сільськогосподарського використання приносить лише короткострокові вигоди: за кілька років, у міру зниження врожайності або розробки покладів торфу, територія перетворюється на пустку. Сьогодні все більшого поширення набуває ідея використання природних ресурсів поліських водно-болотних угідь без їх осушення, або після відновлення водного режиму. Наведемо кілька прикладів.

Очерет рясно росте як на непорушених, так і на відновлених водно-болотних угіддях. Ця рослина може бути використана як сировина для екологічно чистого та ефективного палива, яке потенційно може постачатися невеликим місцевим підприємствам або електростанціям. Таке підприємство буде прибутковим, якщо обслуговуватиме клієнтів у радіусі кількох десятків кілометрів.

Водно-болотні угіддя виділяються серед інших природних систем своїм високим біорізноманіттям. Особливо виділяються лікарські рослини. Багато куточків Полісся, віддалених від міст, транспортних шляхів і великих промислових підприємств, є достатньо екологічно сприятливими для збору такої цінної сировини. За останніми оцінками, потенціал заготівлі дикорослих лікарських рослин у Прип’ятському Поліссі наразі використовується лише на 1%.

Розвиток місцевих виробництв з переробки природної сировини, отриманої з водно-болотних угідь Полісся, дозволив би створити нові робочі місця та виробляти продукцію з високою доданою вартістю. Це було б економічно життєздатним і стійким у довгостроковій перспективі, оскільки зосереджується на місцевому відновлюваному ресурсі і не передбачає руйнування екосистеми заради швидких прибутків.

Водно-болотні угіддя формували життя місцевого населення протягом століть і продовжують робити це сьогодні, хоча це не завжди помітно на перший погляд. Драматичні наслідки втрати цих цінних і чудових екосистем дійсно очевидні. Колись люди були змушені підкорятися силам природи. Сьогодні ми маємо багато інструментів і технологій, щоб підкорити її. Але ми повинні бути достатньо мудрими, щоб використовувати сучасні засоби для того, щоб жити в здоровому балансі з природою, тому що ми залежні один від одного більше, ніж будь-коли раніше.