Головним наслідком аварії на Чорнобильській АЕС є високе радіаційне забруднення великої території. Надзвичайно важливо вжити заходів для запобігання поширенню радіоактивних речовин, що накопичилися в навколишньому середовищі. З моменту розпаду Радянського Союзу Білорусь та Україна вживали таких заходів самостійно та по-різному.  

У 1992-1993 роках багато меліоративних дренажних каналів у білоруській частині зони відчуження були перекриті. Цей захід планувалося вжити для зменшення поширення радіоактивних відкладів до річки Прип’ять з поверхні водозбору, але він мав низьку ефективність, оскільки значна частина розчинного стронцію вже була винесена до річки Прип’ять у роки після аварії. З часом ці заходи також призвели до затримки води в каналах, що сприяло повторному зволоженню певних територій та частковому відновленню водно-болотних екосистем. 

Експерти зазначають, що загальна довжина дренажних каналів в українській частині Чорнобильської зони в чотири рази перевищує довжину малих річок цієї території. За період після аварії інфраструктура колишніх меліоративних систем поступово деградувала, канали заростають кущами та травою. Таким чином, частково відбувається природне відновлення водно-болотних угідь. Однак масштаби таких позитивних процесів незначні, і меліоративні системи продовжують чинити дренуючий вплив на навколишню територію. 

Ще одним фактором, що загострює проблему пожеж у Чорнобильській зоні, є зміна клімату. Періоди спекотної, сухої погоди останніми роками стали частішими та тривалішими. Замість тривалих опадів, випадає більше короткочасних дощів, волога від яких швидко випаровується, залишаючи мало часу річкам та водоносним горизонтам для поповнення. Зими з малою кількістю снігу або взагалі без нього стають все більш поширеними на Поліссі. Це означає, що ґрунт залишається ненасиченим вологою до весни. Якщо говорити про торфові ґрунти, типові для регіону, то ризик великих пожеж тут дуже високий: сухий торф легко горить, його важко загасити та дуже довго зберігаються тліючі гнізда, які можуть активуватися за сприятливих умов. 

В останні роки надходили тривожні повідомлення про пожежі на забруднених територіях. Показовим прикладом є подія весни 2020 року. На початку квітня в районі, що прилягає до Чорнобильської зони відчуження, спалахнула пожежа, яка почала поширюватися по заповідній території. Пізніше розслідування показало, що, найімовірніше, її спричинили необережні дії місцевого жителя. У сухих та вітряних умовах вогонь швидко поширювався. У сухих торфовищах утворювалися тліючі осередки, які знову спалахували після посилення вітру. Вогонь наблизився до атомної електростанції та сховищ ядерних відходів. Полум’я також досягло так званого «Рудого Лісу» – лісової місцевості навколо АЕС, яка зазнала найвищих доз опромінення під час аварії 1986 року та досі є однією з найбільш забруднених частин Чорнобильської зони. Загальна площа, уражена пожежами, сягнула понад 67 000 гектарів. Для гасіння полум’я було залучено сотні пожежників та широкий спектр техніки, включаючи авіацію, але знадобилося більше місяця, щоб взяти пожежі під контроль. Ситуація погіршилася після російського вторгнення. До природних умов та діяльності людини додалися забруднення нерозірваними боєприпасами і мінами та брак пожежного обладнання. Це погіршує можливості пожежогасіння та уповільнює локалізацію вогню. В наступні роки можна очікувати великих лісових пожеж через наслідки бойових дій. 

У випадку пожеж у Чорнобильській зоні існує багато побоювань щодо можливого поширення радіоактивних речовин повітряними потоками разом з продуктами горіння. Фахівці стверджують, що саме горіння ґрунтового покриву не призводить до небезпечного збільшення радіаційного фону. Однак воно збільшує концентрацію радіонуклідів у повітрі та призводить до їх міграції з димом. 

Вчені Норвезького інституту досліджень повітря вивчали вплив лісових пожеж на атмосферу в Чорнобильській зоні в Україні та Білорусі. Вони зазначають, що збільшення кількості мертвих дерев та лісової підстилки підвищує запаси палива для лісових пожеж, які становлять високий ризик перерозподілу радіоактивності. Згідно з їхнім моделюванням, інтенсивні пожежі у 2002, 2008 та 2010 роках призвели до переміщення цезію-137 на південь; сукупна кількість цезію-137, що переосадився над Європою, може становити 8% від кількості, що осіла після Чорнобильської катастрофи 1986 року. У Чорнобильській зоні відчуження досі присутня велика кількість небезпечних, довгоживучих та стійких до вигорання радіонуклідів. Вчені прогнозують високий ризик перерозподілу радіонуклідів у майбутньому через розширення площі, що піддається вигоранню, пов’язане зі зміною клімату. 

Польове дослідження, проведене спільно українськими та японськими вченими, показало, що швидкість вилуговування та вивітрювання радіонуклідів після пожеж збільшується в 30 разів порівняно зі швидкістю до пожежі. 

Одним із поточних пріоритетів нашої співпраці з Чорнобильським радіаційно-екологічним біосферним заповідником (Україна) є повторне зволоження раніше осушених територій. Масштабне відновлення водно-болотних екосистем у цій зоні наразі неможливе. Однак наша роль полягає у співпраці з фахівцями заповідника від вибору ділянки до практичного впровадження, щоб вони отримали досвід і знання, необхідні для продовження цієї життєво важливої ​​роботи в майбутньому. 

Слово «Полісся» походить від старословʼянського іменника «ліс». Не дивно: навіть зараз, після століть природних та антропогенних трансформацій, господарського освоєння та урбанізації, ліси займають значну площу в регіоні.

Серед розмаїття екосистем Полісся виділяються старовікові ліси. Існує багато визначень цього поняття, але їхня суть та сама: праліс — це ліс природного походження, сформований аборигенними видами, зі складною віковою та просторовою структурою, здатний до самопідтримки та саморегуляції. Щоб ліс вважався старовіковим, у ньому не повинно бути слідів людської діяльності щонайменше протягом кількох десятиліть; у лісі мають бути старі дерева та мертва деревина на різних стадіях розпаду. Звичайно, ці ліси надзвичайно багаті на біорізноманіття, там зосереджені найрідкісніші та найуразливіші види. Старовікові ліси виконують низку важливих екосистемних функцій: формують погоду і клімат, очищають і накопичують воду, зберігають і поглинають вуглець.

Найважливішою характеристикою старовікових лісів є їхня непорушена природа. Господарська діяльність спричиняє значне і часто незворотне порушення, а іноді — навіть повне знищення таких лісів. Будь-яка форма лісозаготівлі, навіть видалення сухостою чи окремих дерев, призводить до знищення їх як старовікових лісів. Знищені праліси ніколи не відновляться, навіть через багато років. Єдиним можливим механізмом збереження таких лісів є повна заборона господарської діяльності.

Загальна площа пралісів Полісся, ймовірно, становить кілька десятків тисяч гектарів. Перемежовуючися з розрідженими лісами на болотах та відкритими болотами, які також є неушкодженими екосистемами, праліси утворюють складну просторову мозаїку. Було кілька спроб знайти останні праліси Полісся, і це непросте завдання. Зазвичай вони відносно невеликі та фрагментовані, і фахівцям доводилося досліджувати величезні площі лісів, що постраждали від діяльності людини, щоб знайти цінні ділянки, що підлягають правовому захисту. Українське екологічне законодавство передбачає створення так званих «пам’яток природи пралісів» з повною забороною господарської діяльності.

У 2019–2021 роках у межах нашого проєкту було організовано експедицію з виявлення пралісів в українському Поліссі. Під час роботи в Рівненській області фахівці були здивовані. За документами лісовий масив Макове болото був типовим болотним сосновим лісом з деревами віком до 110 років та заввишки до 15 метрів. Але на місці вони побачили набагато вищі та старіші дерева. Аналіз серцевини показав, що деяким з них було понад 150 років!

Мінімальні сліди людської діяльності та велика кількість мертвої деревини довели, що це природний старовіковий ліс, який займає площу 260 га — дійсно велику для поліського пралісу! Дивно, але до експедиції ця територія ніколи не була досліджена та не мала юридичного статусу.

У грудні 2021 року після завершення юридичних процедур Макове болото отримало офіційний охоронний статус, з повною забороною будь-якої господарської діяльності, включаючи всі види рубок, будівництво будь-яких споруд, у тому числі — елементів лінійної інфраструктури (як-от дороги,  лінії електропередач, газо- та нафтопроводи, водогони, комунікаційні кабелі).

Ми розцінювали цей випадок як природоохоронну перемогу, доки наприкінці 2023 року уряд України не продав дозвіл на видобуток торфу на Маковому болоті на наступні 20 років за майже 700 000 доларів. На жаль, цей випадок не є унікальним в Україні: були й інші приклади продажу дозволів на видобуток торфу та бурштину на заповідних територіях. Деякі з цих угод були скасовані Міндовкілля, але не всі. На щастя, на справу Макового болота звернула увагу Спеціалізована екологічна прокуратура Офісу Генерального прокурора. Вони заявили, що видобуток торфу на території памʼятки природи є серйозним порушенням національного природоохоронного законодавства, оскільки неминуче призведе до знищення цього обʼєкта. Екологічна прокуратура звернулася до суду і відстояла свою позицію, довівши, що використання Макового болота для видобутку корисних копалин є незаконним. Основним аргументом був високий природоохоронний статус цієї території. Суд задовольнив позов. Зараз прокуратура розглядає питання про встановлення охоронних зон навколо памʼятки природи.

Цей випадок є значною подією для поліської дикої природи та вагомим аргументом на користь подальшого виявлення рідкісних та цінних оселищ і надання їм правового захисту. Як бачимо, без цієї роботи унікальні екосистеми можуть бути незворотно порушені або знищені. І ми можемо про це навіть не здогадатися.

Завдяки зусиллям нашого проєкту, понад 100 000 га природних територій на Поліссі отримали правову охорону.     

Водно-болотні угіддя критично важливі для зберігання та очищення прісної води, підтримки біорізноманіття та пом’якшення наслідків зміни клімату. Деякі вчені стверджують, що все живе на Землі залежить від водно-болотних угідь, оскільки їхні екосистемні послуги є принципово важливими. Глобальною проблемою є те, що вони деградують і зникають надзвичайно швидко – близько 85% водно-болотних угідь світу було втрачено за останні 30 років через господарську діяльність людини та зміну клімату.

Величезний пояс європейських низинних боліт, що колись простягався від Франції до Західного Сибіру, був значною мірою осушений. Однак на Поліссі зберігся залишок цього древнього болотного масиву. Мешканців Полісся іноді метафорично називають «людьми болота». І життя на болотах зовсім нелегке: відсутність орних земель і шляхів сполучення, низька врожайність, епідемії та інші несприятливі фактори змушували людей відвойовувати у боліт землю для господарських потреб. Лише в останній період масової меліорації, з 1960-х по 1980-ті роки, на Поліссі було осушено близько 3 мільйонів гектарів водно-болотних угідь. Результати цієї діяльності були неоднозначними: освоєні землі залишалися родючими і високопродуктивними протягом кількох років. Однак з часом вони створювали більше проблем, ніж користі, і часто були занедбані.

Осушення боліт на Поліссі поступово призвело до опустелювання. Окрім виснажених торфовищ, регіон має велику кількість торф’яних ґрунтів, де торф дуже швидко деградує в умовах низького рівня ґрунтових вод. На 223 тисячах гектарів сільськогосподарських угідь ґрунт повністю знищений, майже на такій же площі деградував внаслідок видобутку торфу, і процес руйнування торф’яного шару продовжується. Якщо ці антропогенні зміни не зупинити сьогодні, вони призведуть до дуже низьких врожаїв і стрімкого скорочення біорізноманіття в найближчому майбутньому.

Осушення водно-болотних угідь негативно впливає на екологію прилеглих територій. Водно-болотні угіддя втрачають свою роль стабілізатора гідрологічних умов на всій території водозбору, малі річки та водотоки пересихають, а цілі екосистеми деградують. Нещодавні дослідження показали, що падіння рівня ґрунтових вод на 50-70 см призводить до значної втрати біорізноманіття. Це також збільшує евтрофікацію річок та озер. Щороку близько 1,5 мільйона тонн мінеральних і 700 000 тонн водорозчинних органічних речовин потрапляють з осушених територій Полісся в Чорне море через річки Прип’ять і Дніпро.

Водночас інтенсивна меліорація земель для видобутку торфу та ведення сільського господарства відкриває шлях до появи багатьох територій, які більше не приносять жодної економічної вигоди, при цьому викидаючи від 5 до 15 тонн вуглекислого газу на гектар на рік. За підрахунками екологів, заболочення 200 000 гектарів порушених торфовищ, які не використовуються для сільського господарства або видобутку торфу, дозволить скоротити викиди парникових газів на 1,5 мільйона тонн вуглекислого газу щорічно. Примітно, що обводнення є одним з найдешевших способів скорочення викидів CO2. Таким чином, відновлення водно-болотних угідь та подальший точний облік скорочення викидів парникових газів на Поліссі може стати важливим кроком для країн, які поділяють цей регіон, на шляху до виходу на світовий вуглецевий ринок та продажу вільних квот на викиди парникових газів.

Осушені та деградовані сільськогосподарські землі, площа яких збільшується, є джерелом ще одного негативного явища – лісових пожеж. Спочатку рівень ґрунтових вод був знижений штучно, але ситуація погіршується м’якою безсніжною зимою і тривалими періодами теплої сухої погоди, які почастішали останніми роками. Боротьба з лісовими пожежами щороку коштує багато грошей і ресурсів. Пожежі на торфовищах особливо небезпечні, їх важко виявити та загасити. Великі пожежі є тягарем для економіки, вони загрожують екосистемам і, звичайно, життю та здоров’ю людей.

Природний гідрологічний режим дозволяє водно-болотним угіддям виконувати одну з найважливіших функцій – накопичення та очищення прісної води. Значення водних ресурсів Полісся величезне. Живлячи такі великі річки, як Прип’ять та Дніпро, водно-болотні угіддя Полісся забезпечують питною водою 2/3 населення України. Якщо рівень ґрунтових вод у болотах знизиться, це може стати катастрофою для мільйонів людей. Але місцеві сільські громади на Поліссі вже відчувають наслідки систематичного осушення боліт. Рівень води в колодязях людей падає, і нестача води для щоденних потреб очевидна. Регіональна та місцева влада часто намагається вирішити проблему шляхом будівництва штучних водосховищ, але вартість їх спорудження та експлуатації вимірюється мільйонами доларів. За підрахунками експертів, вартості облаштування невеликого штучного водосховища вистачило б, щоб перезволожити всі порушені водно-болотні угіддя Полісся і забезпечити природним водопостачанням мешканців регіону. Потреба у штучних водосховищах відпала б.

Водно-болотні угіддя забезпечують людей цінними ресурсами, які, за умови сталого використання, можуть сприяти підвищенню добробуту місцевого населення та створенню нових джерел доходу і робочих місць. Як зазначалося вище, практика осушення водно-болотних угідь для сільськогосподарського використання приносить лише короткострокові вигоди: за кілька років, у міру зниження врожайності або розробки покладів торфу, територія перетворюється на пустку. Сьогодні все більшого поширення набуває ідея використання природних ресурсів поліських водно-болотних угідь без їх осушення, або після відновлення водного режиму. Наведемо кілька прикладів.

Очерет рясно росте як на непорушених, так і на відновлених водно-болотних угіддях. Ця рослина може бути використана як сировина для екологічно чистого та ефективного палива, яке потенційно може постачатися невеликим місцевим підприємствам або електростанціям. Таке підприємство буде прибутковим, якщо обслуговуватиме клієнтів у радіусі кількох десятків кілометрів.

Водно-болотні угіддя виділяються серед інших природних систем своїм високим біорізноманіттям. Особливо виділяються лікарські рослини. Багато куточків Полісся, віддалених від міст, транспортних шляхів і великих промислових підприємств, є достатньо екологічно сприятливими для збору такої цінної сировини. За останніми оцінками, потенціал заготівлі дикорослих лікарських рослин у Прип’ятському Поліссі наразі використовується лише на 1%.

Розвиток місцевих виробництв з переробки природної сировини, отриманої з водно-болотних угідь Полісся, дозволив би створити нові робочі місця та виробляти продукцію з високою доданою вартістю. Це було б економічно життєздатним і стійким у довгостроковій перспективі, оскільки зосереджується на місцевому відновлюваному ресурсі і не передбачає руйнування екосистеми заради швидких прибутків.

Водно-болотні угіддя формували життя місцевого населення протягом століть і продовжують робити це сьогодні, хоча це не завжди помітно на перший погляд. Драматичні наслідки втрати цих цінних і чудових екосистем дійсно очевидні. Колись люди були змушені підкорятися силам природи. Сьогодні ми маємо багато інструментів і технологій, щоб підкорити її. Але ми повинні бути достатньо мудрими, щоб використовувати сучасні засоби для того, щоб жити в здоровому балансі з природою, тому що ми залежні один від одного більше, ніж будь-коли раніше.

У 2024 році ми ретельно готувалися, щоб почати практичні роботи з відновлення постраждалих водно-болотних угідь в українському Поліссі. Раніше ми визначили потенційні ділянки для відновлення та розробили відповідне техніко-економічне обґрунтування. З них ми відібрали чотири пріоритетні – два Рамсарські угіддя в Рівненському природному заповіднику та дві ділянки в Чорнобильському біосферному заповіднику. Для всіх обʼєктів уже затверджено наукові обґрунтування, і незабаром розпочнеться розробка проєктно-кошторисної документації. Після її затвердження ми зможемо розпочати наземні роботи на ділянках.   

Поширення знань про природні цінності та охорону природи залишається одним із фокусів проєкту. Нині ця робота реалізується лише через онлайн-курси. Минулого року наші експерти підготували та провели пʼять онлайн-семінарів про інвазійні види, збір даних про видове різноманіття дерев, екологічну освіту, громадянську науку та створення екостежок. Курси прослухали фахівці з охорони природи, освіти та культури (288 осіб) та високо оцінили роботу викладачів.  

2024 рік став продовженням великої системної роботи, розпочатої кілька років тому. Вона також проклала шлях до глибшого розуміння природи Полісся та зробила практичні кроки для її збереження та відновлення більш обґрунтованими та цілеспрямованими. Вступаючи в новий рік, ми сподіваємося на нові практичні кроки в охороні та відновленні природних територій Полісся. Сподіваємося, що наша робота заради природи та людей Полісся і надалі приноситиме очевидні та відчутні результати. 

Зростання присутності людини у дикій природі критичне для великих хижаків з значними ареалами проживання, як-от вовк і євразійська рись. Активізація нічної поведінки є однією зі стратегій, яка дає змогу цим тваринам уникати ризикованих взаємодій з людиною. Цей механізм поведінкової адаптації був описаний раніше. Однак нове дослідження є першою спробою проаналізувати добову активність двох видів хижаків на територіях, що відрізняються за характером та інтенсивністю присутності людини — від ділянок з інтенсивним антропогенним тиском до тих, де людська діяльність сильно обмежена.     

Розуміння поведінки великих хижаків і чинників, що змушують їх змінювати спосіб життя, важливе з кількох поглядів. З одного боку, якщо втручання людини змушує хижаків зміщувати свою активність на нічний період, це може змінити їхню взаємодію зі здобиччю, що потенційно може суттєво вплинути на екосистему. З другого боку, у середовищах, де домінує людина, нічна поведінка зменшує негативну взаємодію між людиною і тваринами, а отже, сприяє збереженню хижих тварин, забезпечуючи безконфліктне співіснування людей і тварин.    

Попередні дослідження показали, що і вовки, і рисі в Європі ведуть переважно нічний спосіб життя. Дослідники припускали, що антропогенні фактори можуть впливати на поведінку тварин упродовж доби. Однак спроб проаналізувати добову активність хижаків, порівнюючи території з різним рівнем антропогенного тиску, не було.  

Автори нового дослідження припустили, що і вовки, і рисі будуть більш активними вдень в умовах низького антропогенного впливу, а ймовірність нічної активності зростатиме зі збільшенням антропогенного навантаження. Щоб перевірити цю гіпотезу, дослідники проаналізували зображення з фотопасток, встановлених на дев’яти ділянках у шести європейських країнах з з різним ступенем антропогенного тиску.

Зібрані дані охоплюють період з 2014 по 2022 рік, з фокусом на місяці від вересня до квітня, коли зазвичай проводиться моніторинг великих хижаків. Камери було встановлено вздовж лісових доріг і стежок, якими користуються як хижаки, так і люди.    

Проаналізований масив даних містив понад 71 000 незалежних спостережень, серед яких 2 430 вовків, 934 рисі, 8 585 тварин, на яких полюють хижаки, і 59 408 людей. Найвищий показник зустрічей з людьми було зафіксовано в національному парку «Баварський ліс», а найнижчий — у національному природному парку «Сколівські Бескиди», за яким слідує Чорнобильська зона відчуження.    

Як хижаки- переслідувачі, вовки покладаються на тактику погоні. Однак вони також можуть використовувати стратегію переслідування та засідки, яка є найефективнішою в умовах низької освітленості. Зазвичай найуспішніше вовки полюють у сутінках, але цілком імовірно, що деякі з них покращили свої мисливські навички і денно. Крім того, соціальна поведінка вовків також може впливати на їхній спосіб життя, оскільки вони можуть полювати поодинці або в зграях. Як хижак, що полює переважно на самоті, із засідки, рись добре вписується в нічну сутінкову нішу, оскільки темрява дозволяє їй якнайкраще реалізовувати свою мисливську стратегію.  

Співпраця між Франкфуртським зоологічним товариством (ФЗТ) та природоохоронними територіями українського Полісся вже стала доброю традицією: кілька років поспіль ФЗТ надає матеріально-технічну та фінансову підтримку 8 національним паркам та заповідникам регіону. Зокрема, у низці установ Полісся було проведено моніторинг біорізноманіття з використанням новітніх методів, таких як фотопастки та акустичний моніторинг. За участі ФЗТ було розроблено плани управління для частини заповідних територій регіону. Ще кілька установ отримали транспортні засоби та інше обладнання для полегшення щоденної роботи персоналу. Після повномасштабного військового вторгнення РФ деякі природоохоронні території одержали додаткове фінансування для надання притулку внутрішньо переміщеним особам. 

Наприкінці липня команда Франкфуртського зоологічного товариства взяла участь у черговій експедиції до національних природних парків і заповідників Полісся, щоб ознайомитися з їхньою роботою та зрозуміти потреби установ.   

Попри брак персоналу, обмежене фінансування та війну в країні, природоохоронці українського Полісся роблять все можливе для захисту та популяризації природних цінностей регіону, а також розвʼязують проблеми, з якими стикаються в роботі. Наприклад, пункти збору сміття в Нобельському національному природному парку допомагають підтримувати чистоту в рекреаційних зонах. Вежі для спостереження за птахами в національному природному парку «Припʼять-Стохід» та Черемському природному заповіднику приваблюють любителів природи. З еколого-освітньою метою в Поліському природному заповіднику облаштували орнітологічну стежку на водоймі, а в Древлянському природному заповіднику звели будинок науковця.  

Кожна зустріч з дикою природою Полісся заряджає енергією та надихає. Цей візит не став винятком: команда насолоджувалася краєвидами безкраїх водно-болотних угідь і лісів, чистотою та свіжістю озер. Учасники експедиції споглядали місце гніздування рідкісного підорлика великого та відвідали Юзефінський дуб, який вважається одним із найстаріших дерев в Україні. 

Древлянський природний заповідник і національний природний парк «Пуща Радзівіла» потерпають від лісових пожеж: учасники експедиції бачили великі площі лісу, пошкоджені вогнем. Науковці зазначають, що ліси стають менш стійкими до спустошливих лісових пожеж, коли порушується гідрологічний режим. Це означає, що відновлення водно-болотних угідь регіону може допомогти запобігти великим лісовим пожежам, які є однією з головних загроз для природного середовища Полісся. 

Вода — це кров Полісся, невіддільна частина його цінних водно-болотних екосистем. На жаль, Полісся втрачає воду: цей процес все ще триває через інтенсивне осушування в минулому, особливо в середині ХХ століття. Так, у Рівненському природному заповіднику старі дренажні системи досі впливають на гідрологічний режим території та порушують місцеві екосистеми. Перекриття дренажних каналів допоможе відновити навколишні водно-болотні угіддя до стану, близького до природного.   

У Поліському природному заповіднику та Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику очевидні наслідки зміни річищ Жолобниці та Ужа: природно поліські річки звивисті, що створює сприятливі умови для стійкого та гармонійного існування водно-болотних екосистем. Однак ця гармонія руйнується, коли людина починає випрямляти річки для своїх господарських цілей: порушуються заплавні екосистеми, осушуються болота й торфовища. Зворотна трансформація річищ можлива, хоча й потребує значних затрат праці та ресурсів.   

Нині відновлення екосистем є основним напрямком роботи ФЗТ на Поліссі. Раніше було обрано пʼять осушених водно-болотних угідь для відновлення. Цьогорічна експедиція надала нову можливість обмінятися досвідом з партнерами, визначити пріоритетні завдання та потреби, синхронізувати зусилля та зробити роботу на місцях більш ефективною.

Аварію на Чорнобильській атомній електростанції в 1986 році дехто називає найгіршою техногенною катастрофою в історії. Її вплив на здоровʼя та добробут людей, економіку й довкілля досі величезний. Велика територія навколо епіцентру катастрофи колись була густо заселена, землю обробляли люди. Коли через забруднення вона знелюдніла, дикі тварини одразу ж скористалися можливістю та почали відвойовувати територію.

Одним з рідкісних видів, які виграють від такої ситуації, є підорлик великий (Clanga clanga) — птах, що перебуває під загрозою зникнення на глобальному рівні та був втраченим у місцевості, відомій зараз як Чорнобильська зона відчуження. Цим птахам необхідні дикі водно-болотні угіддя для харчування та розмноження, вони страждають від деградації середовищ існування та втручання людини. З початком неконтрольованого відновлення зони відчуження, коли орні землі поступилися місцем болотам і лісам, підорлики повернулися на цю територію. Нині це єдине місце на Землі, де зростає популяція цього рідкісного орла.

Чорнобильська зона відчуження є домівкою для ще одного виду, що перебуває під загрозою зникнення — коня Пржевальського (Equus przewalskii). Його популяція скоротилася ще в 1940 — 1950-х роках і в 1960-х вважалася вимерлою в дикій природі: збереглися лише популяції в зоопарках кількох країн. Однак, завдяки успішному розведенню в неволі, коней Пржевальського стало більше, кількох випустили в дику природу. У 1998 році 31 тварину завезли в зону відчуження на Поліссі. За 20 років місцева популяція зросла до 150 тварин. Показники генетичного різноманіття свідчать про те, що ця популяція коней Пржевальського має хороші перспективи для подальшого зростання.

У минулому столітті норка європейська (Mustela lutreola) була широко поширена на Поліссі та в Європі загалом, але зараз цей вид такий рідкісний, що його представників удень зі свічкою не знайдеш. Почалося з того, що в 1930-х у Європу завезли кілька тисяч американських норок для торгівлі хутром. Їх планували розводити на фермах, однак згодом частина “прибульців” потрапила в дику природу. Місцеві види не витримали конкуренції з агресивнішими та сильнішими інвазійними тваринами. Норка європейська була витіснена з більшої частини свого історичного ареалу та стала видом, що перебуває під загрозою зникнення. Її не бачили на Поліссі вже понад 20 років, і деякі експерти вважають, що вона вимерла в цій місцевості.

У 2021 році польові біологи нашого проєкту поставили собі за мету знайти норку європейську на Поліссі. Вони встановили 25 фотопасток уздовж річок та дренажних каналів у віддалених ділянках заказника “Олманські болота” (Білорусь). На жаль, жодна норка європейська на знімки не потрапила. Однак це не доводить, що вид зник з регіону: наступна історія показує, які сюрпризи можливі, коли йдеться про біорізноманіття.

На Поліссі мешкає щонайменше 12 видів кажанів, серед яких справжня рідкість — вечірниця велика (Nyctalus lasiopterus), найбільший кажан Європи. Це рідкісний вид, його ареал фрагментований і найменший серед європейських кажанів. Вважалося, що вечірниця велика на Поліссі вимерла. Останнього самця кажана застрелили в 1930 році, і цього виду в регіоні не спостерігали кілька десятиліть. Однак 2009 року молодого самця вечірниці великої виловили фахівці в українській частині Чорнобильської зони відчуження. А у 2015 році під час обліку кажанів на білоруському Поліссі в пастку потрапили дві лактуючі самки вечірниці. Це довело, що рідкісні кажани розмножуються в регіоні! У 2017 році було проведено нові спостереження за вечірницею великою, а згодом її виявили під час акустичного моніторингу в рамках нашого проєкту.

Вечірниця велика є індикатором природного стану старовікових лісів. Її популяція в Європі скоротилася через зникнення біотопів, у яких живуть кажани, — старовікових лісів зі скупченнями дуплистих дерев. Більш як половина вечірниць великих воліє жити на мертвих деревах — а отже, залишати мертву деревину важливо для збереження біорізноманіття.

Описані випадки показують, що часто можна переломити тривожну тенденцію та відвести рідкісні види від межі зникнення. Хай памʼять про види, яких ми більше ніколи не побачимо в дикій природі, буде стимулом робити все можливе для того, щоб їх список не поповнювався.

Дослідники біорізноманіття на Поліссі мають чим захоплюватися. Це чудовий куточок дикої природи за площею як пів Німеччини: болотисті ландшафти простягаються від Польщі через Україну та Білорусь до Росії. Річки природно розливаються навесні та звиваються в мозаїці боліт і заплавних лісів, луків, озер.

В інших частинах Європи такі великі суцільні біотопи суттєво поступилися місцем сільському господарству. Ці вологі болотисті ділянки важко перетинати. Поки наші колеги повільно пробираються через болота, щоб порахувати рідкісних хижих птахів, таких як підорлик великий, або встановлюють фотопастки для вивчення вовків і рисей, їх повсякчас атакують рої комарів та інших комах.

Одна з головних цілей нашої роботи на Поліссі – виявляти території, які варто охороняти. Якщо ми будемо краще розуміти, де є прогалини в охороні та де розташовані пріоритетні локації, то зможемо підтримувати й обґрунтовувати запити на розширення наявних і створення нових природоохоронних територій. Наші головні критерії – біорізноманіття та наявність суворо охоронюваних видів.

Дослідження популяції зазвичай забирає багато часу. Крім того, складнопомітні нічні тварини, як-от комахи або кажани, часто залишаються поза увагою, хоча переважно мають високий природоохоронний статус. Вивчати традиційними методами дрібних тварин, таких як кажани, гризуни та комахи, довго, витратно та клопітно. Тому на Поліссі ми звернулися до нового перспективного інструмента дослідження біорізноманіття – акустичного моніторингу. Тепер кажанів та інші види можна ідентифікувати за звуковими записами.

У межах нині найбільшого систематичного дослідження видового різноманіття в українському та білоруському Поліссі ми проводили так званий пасивний акустичний моніторинг протягом двох років. Реєстрували кажанів, птахів, дрібних ссавців, коників і деяких великих ссавців на площі близько 50 000 квадратних кілометрів (це як уся Словаччина). Ми записували звук упродовж 4 ночей одночасно на 500 майданчиках. Це тисячі годин звуків тварин: удень і вночі, у густих лісах і на великих болотах, в усіх напрямках у радіусі 100 метрів від записувального пристрою.

Нині ми маємо близько трьох мільйонів записів, на яких приблизно 500 000 звуків тварин. Щоб відфільтрувати ці звуки від шумів навколишнього середовища та виокремити їх, потрібні роки. Тому наші партнери по проєкту з Британського фонду орнітології розробили автоматичний класифікатор звуків. Подібно до застосунку Shazam, який ідентифікує музичні твори за фрагментом мелодії, новий звуковий класифікатор співвідносить записи звуків тварин з їхніми видами. Алгоритм аналізує спектрограму – візуальний образ звукозапису. Потім він шукає типові зразки за відомими параметрами та інформує про тип записаного звуку.

Так ми можемо автоматично класифікувати понад 50 видів кажанів, птахів, коників і дрібних ссавців. Контрольно перевіряємо результати вручну, за необхідності вдосконалюємо алгоритм. Використовуючи цей метод, можна одночасно записувати багато видів: від сови бородатої (Strix nebulosa) і бурозубки малої (Sorex minutus) до коників, таких як коник зелений (Tettigonia viridissima).

Цей метод обліку та моніторингу видів є неінвазивним, оскільки тварин не турбують, як у традиційних методах. Кажанів, птахів і комах не потрібно ловити сітками, а потім оглядати й ідентифікувати вручну. Ба більше: акустичний моніторинг заощаджує кошти, оскільки можна реєструвати різні групи тварин одночасно, а великі обсяги даних отримують швидше, ніж при традиційному обліку.

Основні цілі акустичного моніторингу – систематичне картування біорізноманіття Полісся; визначення біотопів, що мають особливе значення для різних видів; встановлення пріоритетних природоохоронних територій; оцінка антропогенного впливу на біорізноманіття – осушування, пожеж і будівництва доріг. Також переліки видів є основою для офіційних заявок на розширення природоохоронних територій.

Хоча євразійська рись широко поширена на всьому континенті, має відносно стабільну чисельність і охоронний статус у багатьох країнах, вона все ще загрожена через антропогенні фактори, такі як фрагментація ареалу та незаконне полювання. Щоб скоординувати зусилля зі збереження виду та зробити їх ефективними, необхідно оцінити стан популяцій рисі по всій території поширення виду. Наразі євразійська рись вивчена нерівномірно по всьому ареалу. У багатьох європейських країнах провадиться систематичний моніторинг популяцій загальноприйнятими науковими методами. Водночас бракує даних про чисельність і щільність рисі в Україні та Білорусі, хоч у цих країнах вид охороняють.

І в Україні, і в Білорусі рись обліковують мисливські товариства та управління лісового господарства, але ці зусилля є ані систематичними, ані науково обґрунтованими. Оцінки неточні через поширену практику подвійного обліку. Того мало, що неточна оцінка статусу виду провокує конфлікти між стейкхолдерами, так вона ще й може призвести до неправильних дій. Наприклад, мисливська спільнота в Білорусі лобіює бінарний статус рисі, за якого вид залишається в Червоній книзі, але на нього можна полювати. Вони стверджують, що чисельність рисі значно зростає, однак це твердження не має жодних наукових доказів.

Щоб визначити щільність популяції, дослідники використовували метод просторового відловлювання (англ. – SCR Spatial capture-recapture). Це статистичний метод, щоб підраховувати тварин на основі того, скільки разів їх бачили і де вони були помічені. Науковці виявили, що щільність євразійської рисі на досліджуваних територіях варіювала від 0,45 до 1,54 особини на 100 кв. км, з найвищими показниками в Чорнобильській зоні відчуження. Отримані результати схожі на показники інших досліджуваних територій Європи, де використовували ті ж методи визначення. Дослідники припускають, що вищу щільність рисі в ЧЗВ можна пояснити великою площею території, багатством здобичі для хижака та низьким антропогенним впливом. Натомість у білоруському Прип’ятському Поліссі популяція стикається з нижчою якістю біотопів і меншою кількістю здобичі, має вищий ризик загибелі через браконьєрство.

Уперше в Україні та в Білорусі було проведено таку роботу та отримано результати, які стануть базою для збереження та подальших досліджень місцевих популяцій євразійської рисі. Також це дослідження дає розуміння статусу виду на європейському рівні. Автори дослідження зазначають, що отримані дані важливі для майбутньої оцінки впливу загроз на досліджувані популяції. Вони також припускають, що природоохоронні території відіграють важливу роль у збереженні євразійської рисі. Хоча великі хижаки часто виходять за межі заповідників або національних парків, ці природоохоронні території все ще слугують для них прихистком.

Автори підкреслюють, що послідовний, науково обґрунтований моніторинг євразійської рисі однаковими методами по всьому континенту є ключем до розуміння стану виду та планування ефективних заходів з його збереження.

1988 року в білоруській частині ЧЗВ створили Поліський державний радіаційно-екологічний заповідник. 2016 року в Україні було створено Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Ці наукові та природоохоронні установи здійснюють науково-дослідну роботу та моніторинг дикої природи на території зони відчуження.

Одразу після аварії дика природа отримала надзвичайно високу дозу радіації. Нищівного впливу зазнали рослини та тварини, особливо поблизу зруйнованого реактора. Однак здебільшого територія ЧЗВ сьогодні не має нічого спільного з ядерною пустелею. Ба більше: за відсутності антропогенного впливу дика природа стала відвойовувати колись густозаселені землі, на яких велося інтенсивне сільське господарство. Наприклад, обліки показали, що на покинутих територіях зростає чисельність оленя благородного, козулі, лося та кабана. Інтродуковані коні Пржевальського та європейські зубри сформували стабільні популяції, які постійно зростають. Те ж дослідження показало, що сірих вовків у ЧЗВ у кілька разів більше, ніж у деяких незабруднених природних заповідниках Білорусі. Інше дослідження, проведене за підтримки нашого проєкту, визначило, що щільність євразійської рисі в ЧЗВ значно вища, ніж на деяких інших природоохоронних територіях. Ще відзначимо, що фотопастки, встановлені в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику, зафіксували бурих ведмедів у зоні відчуження.

Водночас деякі вчені застерігають колег від надмірного оптимізму та закликають розглянути інші аспекти проблеми. Одні науковці говорять про негативні довгострокові наслідки впливу низького рівня радіації для кількох поколінь ссавців. Інші вказують на тенденцію до збільшення частоти генетичних мутацій і труднощів з розмноженням деяких видів птахів на територіях з відносно високим рівнем забруднення. Є дослідження про зменшення на таких територіях чисельності різних видів — від ґрунтових безхребетних до ссавців. Водночас опоненти наполягають, що радіація не є єдиноможливим поясненням спостережуваних негативних наслідків. Дебати тривають, але очевидно: багато аспектів постчорнобильської біології залишаються невивченими.

Повномасштабне російське вторгнення в Україну у 2022 році суттєво порушило дослідницьку роботу в ЧЗВ. На самому початку великої війни російські війська окупували Чорнобильську атомну електростанцію та прилеглі території Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. Як наслідок — майно й обладнання заповідника було пошкоджено або знищено, а територія досі замінована. Через це будь-які польові роботи вкрай складні та небезпечні. І все ж, попри труднощі, повністю діяльність у ЧЗВ не припинилася. Співробітники і далі здійснюють радіологічний моніторинг і моніторинг дикої природи, а також запобігають поширенню радіонуклідів із забруднених територій.

Масштабне відновлення водно-болотних угідь в українській ЧЗВ наразі неможливе. Однак ділянка в цій частині Полісся є однією з п’яти, обраних для повторного заболочення в рамках нашого проєкту. Ми сподіваємося надати співробітникам заповідника навички та знання, які допоможуть розширити відновлювальні роботи в майбутньому.

Чорнобильська зона відчуження — унікальна територія на Поліссі, де вже майже 40 років триває ненавмисний екологічний експеримент, який навряд чи закінчиться в осяжному майбутньому. Оплачений життям і здоров’ям тисяч людей, численними особистими трагедіями та згубними екологічними наслідками, він дає нам рідкісну можливість отримати цінні знання та замислитися над роллю людства в екології нашої планети.