Водно-болотні угіддя формують культуру: автентичні традиції, що виникли в поліському ландшафті, досі живі
Тема Всесвітнього дня водно-болотних угідь у 2026 році — «Водно-болотні угіддя та традиційні знання: вшанування культурної спадщини». Вона визнає глибокі, історично сформовані зв’язки між цими екосистемами та культурною ідентичністю людей. Багато культурних явищ Полісся, що збереглися донині, є унікальними культурними цінностями, які могли виникнути й існувати лише в цьому географічному та природному середовищі. Сьогодні ми хочемо розповісти про деякі з них.
Край густих лісів, звивистих річок, непрохідних боліт і загадкових туманів — саме такі асоціації викликає Полісся. Пронизаний численними великими й малими річками та значною мірою заболочений, цей низинний лісовий регіон здавався малопридатним для життя людини. Втім, археологічні знахідки свідчать, що перші поселення з’явилися тут понад 25 тисяч років тому, ще в добу палеоліту. Після відступу льодовика люди почали активно освоювати Полісся та селитися на його території. Відносна ізольованість регіону сприяла формуванню самобутньої локальної культури, значною мірою зумовленої навколишнім ландшафтом.
Упродовж століть специфічні природні умови визначали повсякденне життя людей і способи їхньої адаптації до довкілля. З розвитком поселень у Поліссі дедалі більшого значення набували шляхи сполучення та транспорт. Суходільні дороги, що з’єднували поселення, сільськогосподарські угіддя та річкові пристані, зазвичай були в поганому стані. Без твердого покриття, ними можна було користуватися переважно влітку, коли болотистий ґрунт висихав, або взимку — коли він промерзав. Складне рельєфне середовище — піщані ґрунти, великі заболочені масиви та тривалі повені — ще більше ускладнювали пересування. Навіть поштові й військово-торговельні шляхи, які зазвичай утримувалися в кращому стані, залишалися небезпечними. У деяких місцях дороги часто опинялися під водою, рух припинявся, і місцеве сполучення здійснювалося човнами або плотами.
За таких умов виникла гостра потреба в підвищених дерев’яних настилах і мостах. Вони простягалися на сотні метрів через заболочені ділянки та заплави річок. Ними пересувалися люди, а іноді й коні або воли. Водночас Полісся більшу частину року не могло обійтися без водного транспорту. Навіть сьогодні багато жителів Полісся — як у селах, так і в містах — мають і активно використовують веслові човни та моторні човни.
З огляду на географічні умови не дивно, що мешканці Полісся стали вправними майстрами з виготовлення човнів. Їх робили з найдоступнішого матеріалу — дерева. Давня технологія видовбування так званого прип’ятського човна з цільного стовбура дерева збереглася донині. У ХІХ столітті найпоширенішими були човни з дуба, верби, сосни, осики та вільхи. Їх широко використовували для перевезення вантажів і людей, а також для рибальства й полювання. Такі човни сягали до 10 метрів у довжину та 1,5 метра завширшки — лише уявіть розміри місцевих дерев. Керували ними за допомогою спеціального «поліського» весла з однією лопаттю. Сьогодні ці видовбані човни поступилися місцем сучаснішим суднам, однак кілька майстрів і далі зберігають це ремесло як унікальну локальну традицію. Вони працюють вручну, використовуючи давні технології та чітко визначений набір інструментів — так само, як і їхні прадіди.
Полісся пронизане річками, немов кровоносними судинами. Тож не дивно, що аж до початку ХХ століття рибальство було допоміжним, а іноді й основним заняттям місцевого селянства. Це пояснювалося не лише багатством рибних водойм, а й доступністю рибальства для людей будь-якого віку та статі. Рибу ловили у вільний час, протягом усього року й різними способами. Її готували по-різному, споживали одразу або заготовляли про запас.
Одним із найпопулярніших способів заготівлі риби було сушіння. І досі на Поліссі зберігається давній місцевий спосіб сушіння риби на соломі в печі.
Річкову рибу чистять, потрошать, солять і залишають на кілька годин. Тим часом піч розпалюють березовими або плодовими дровами, які надають рибі особливого аромату. Потім жар і попіл прибирають. Рибу витирають рушником і викладають на деко, застелене соломою, стеблами кмину та кропу, а також гілочками смородини, малини й вишні. Деко ставлять у гарячу піч на ніч. Вранці рибу виймають — вона ароматна й хрумка, наче чипси, і її можна їсти одразу, разом із кістками.
Така риба добре зберігається й може споживатися як окрема страва або в поєднанні з іншими продуктами.
Зі зростанням міського населення та розвитком залізниць промислове рибальство набуло поширення. Рибу продавали на місцевих ринках і вивозили за межі Полісся. У 1930-х роках понад 50 % озерної та річкової риби, що надходила до Варшави, походила із Західного Полісся. Рибальські техніки змінювалися залежно від пори року, особливостей водойм, видів риби та місцевих традицій. Через велику кількість водойм, зарослих водяною рослинністю, широко використовували стаціонарні та пересувні пастки. Найпоширенішою була конусоподібна кошикоподібна пастка з внутрішнім отвором, сплетена з лози.
Рибальство було одним із найважливіших занять на Поліссі, а подекуди — питанням виживання. Згідно з давніми віруваннями, міфічна риба тримала весь край на своїй спині. Вважалося, що цей священний гігант на ім’я Малімон мешкає в підземному океані та є покровителем боліт і річок, а також захисником риби й рибалок. Час від часу Малімон підіймався, щоб оглянути свої володіння, і тоді річки виходили з берегів. Коли ж він знову занурювався в підземний океан, наставала посуха.
Назва «Полісся» походить від давньослов’янського слова «ліс». Ліси здавна були визначальною рисою цього регіону, і багато географічних назв тут походять від слів, що означають типи лісу або лісову рослинність. Ліс посідає чільне місце в надзвичайно багатому фольклорі Полісся — у піснях, казках, прикметах і замовляннях. Він формував спосіб життя й заняття місцевих жителів, а також забезпечував матеріалами для будівництва та ремесел. Одним із найдавніших і найпоширеніших способів заробітку була лісозаготівля та сплав деревини, що стало можливим завдяки великим лісовим масивам і судноплавним річкам.
Дерево використовували для виготовлення побутових речей і як основний будівельний матеріал. Історичні джерела свідчать, що нові дерев’яні будинки можна було придбати на сезонних ярмарках у вигляді своєрідних «конструкторів» — наборів дерев’яних деталей, які після транспортування збирали на місці.
Поліські теслі зводили не лише житлові та господарські споруди, мости й дамби, а й виконували складніші роботи — будували садиби заможних людей, ратуші, вітряки та водяні млини, зокрема й пересувні.
Окремим явищем було будівництво дерев’яних культових споруд, насамперед церков, які й досі вважаються характерною ознакою традиційної культури Полісся. Місцеві майстри проєктували й будували їх, використовуючи звичні технології, водночас запозичуючи естетичні риси кам’яної архітектури різних епох. Так, у деяких дерев’яних церквах Полісся простежуються риси бароко. Найдавніші збережені дерев’яні храми регіону мають понад 400 років і визнані пам’ятками культурної спадщини, що перебувають під охороною закону.
Поліський ландшафт із його безкрайніми лісами та луками, багатими на медоносні рослини, був ідеальним для бджільництва. Це заняття відігравало важливу роль у місцевій економіці з давніх часів. Мед використовували не лише як харчовий продукт, а й у обрядах — для виготовлення якісних алкогольних напоїв і ритуальних страв на весілля, похорони та календарні свята. Мед супроводжував людину протягом усього життя — від народження до смерті. Упродовж століть мед і віск були предметом торгівлі на внутрішніх і зовнішніх ринках і навіть виконували функцію валюти, про що свідчать документи з ХІІІ століття.
Бджільництво на Поліссі пройшло три етапи розвитку. Спочатку люди охороняли й доглядали диких бджіл, які самостійно оселялися в природних дуплах дерев. Згодом пасічники почали свідомо заселяти рої лісових бджіл у пристосовані дуплисті дерева. Зрештою, вони перейшли до розведення бджіл у штучних, власноруч виготовлених вуликах, закріплених на деревах у лісі. «Чим вище вулик — тим солодший мед», — казали вони.
Багатовікова практика сприяла вдосконаленню технологій виготовлення вуликів, методів приваблення роїв і догляду за бджолами. Сформувалися спеціалізовані інструменти, а також бджільницькі обряди, традиції й неписані правила. Ремесло зазвичай передавалося з покоління в покоління: з дитинства люди вчилися «читати» поведінку бджіл і набували практичних навичок. Інструменти та спорядження бджолярів збереглися майже без змін до наших днів і використовувалися по всьому регіону.
Найбільш традиційна форма цього ремесла збереглася в заплаві річки Уборть. Сьогодні тут живуть десятки бджолярів, які успадкували це заняття від старших поколінь і регулярно практикують його. Вони користуються спеціальними інструментами з власними назвами, дотримуються особливих традицій, ритуалів і етичних норм взаємодії з бджолами та дикою природою загалом. Також тут зберігаються традиції використання продуктів бджільництва в народній медицині та кулінарії.
А якщо вам коли-небудь захочеться приготувати щось по-справжньому поліське, з медовим смаком, пропонуємо рецепт пшоняної каші з гарбузом і медом.
Візьміть пів кілограма стиглого гарбузового м’якуша, наріжте його дрібними кубиками й покладіть у глибоку посудину. Склянку пшона добре промийте та додайте до гарбуза. Залийте трьома склянками молока. Додайте дві–три столові ложки меду, дрібку солі для балансу смаку й вершкове масло за смаком. Усе перемішайте, накрийте кришкою та поставте в гарячу піч або на плиту. Коли страва буде майже готова, змастіть поверхню маслом і дайте ще трохи допектися без кришки, щоб утворилася рум’яна скоринка.
Багата традиційна культура Полісся формувалася й розвивалася протягом століть під безпосереднім впливом природного середовища. Чорнобильська катастрофа показала, наскільки тісним є цей зв’язок. Після аварії на атомній електростанції тисячі мешканців регіону були змушені покинути свої домівки, а багато традиційних культурних практик зникли, адже їх неможливо було продовжувати в іншому середовищі та спільноті. Зберігаючи вікові ліси, загадкові болота та долини звивистих річок Полісся, ми водночас зберігаємо безцінну частину культурного різноманіття людства — яскраву й живу, мов квітучий поліський луг.
